Сайт про Тараса Михалика

Не знаю, як хто, але я дуже радію, коли в одному з наших вітчизняних футбольних грандів «приживається» молодий УКРАЇНСЬКИЙ талант. Не подумайте, що негативно ставлюся до легіонерів, але всього має бути в міру...

Отож минулої зими лави київського «Динамо» поповнились екс-армійцем Тарасом Михаликом. За не такий уже й великий проміжок часу хлопець практично гарантував собі місце в команді й надалі продовжує прогресувати.

...Від «великого» інтерв’ю Тарас спочатку навідріз відмовився. Мовляв, замітку там якусь напишіть - поки вистачить... Але ми зробили так, як і планували: читач мусить знати своїх героїв! А в майбутньому Тарас не підведе!

- Тарасе, початок традиційний: як прийшов у футбол?

- Мій батько грав в обласній команді. І досить успішно: не раз ставав чемпіоном області. Ну, а я їздив із татом на матчі років із чотирьох-п’яти. Подобалось. І самому хотілося спробувати. Спробував - ще більше сподобалось. Так що років із п’яти я вже з м’ячем - не розлий вода.

Футбольної школи в нашому містечку не було, точніше була ДЮСШ, де мала б діяти футбольна секція, але... ви самі все розумієте. Над дитячим футболом нам ще працювати й працювати. Тому можливість навчатися у спеціалізованому футбольному закладі з’явилася лише тоді, коли вступив до Луцького інституту фізичної культури і спорту. Навчаючись там, виступав за обласну команду.

- У дитинстві міг подумати, що життя доведеться пов’язати з грою мільйонів?

- Футбол мені подобався завжди - скільки себе пам’ятаю. Недалеко від нашого будинку парк був - так постійно там м’яча ганяв. Можна сказати, м’яч улюбленою іграшкою був (сміється). До того ж, непогано вдавалося працювати зі «шкіряним». Але якби ще рік тому хтось сказав мені, що гратиму в «Динамо», не повірив би. Це точно.

- Футбольні кумири в дитинстві були?

- Ребров мені подобався дуже - ще в ті часи, коли він блискуче виступав за «Динамо» у Лізі чемпіонів. А зараз я сам граю з Сергієм - спочатку дуже незвично було: така «зірка» поряд із тобою. А з часом звик. Інші кумири? Ну, виступів Блохіна я не пам’ятаю. Згадую, що перші сер-йозні футбольні змагання, які я подивився повністю, це чемпіонат світу 98-го року. Тоді дуже подобались виступи Зидана, Рональдо, Карлоса. А зараз ці «мегазірки» вже практично не сяють. Зидан завершив виступи, Рональдо - не той...

- Ти вихованець волинського футболу. Як трапилось так, що почав грати в ЦСКА?

- Коли я виступав за інститутську команду на чемпіонаті області, на матч приїхали селекціонери ЦСКА. Помітили мене й запросили виступати в армійському клубі. Таким чином, ЦСКА став моєю першою професіональною командою.

- Не складно було після обласного рівня одразу ж «перескочити» на першоліговий?

- Звісно, непросто. Але ж я не одразу став основним гравцем киян. Тренувався спочатку, тоді на заміни почав виходити, аж після цього завоював постійне місце у складі.

- Тарасе, ти чималий період провів у складі армійців. Чим він тобі запам’ятався?

- Із теплом згадую ті часи. По-перше, то була моя перша професіональна сходинка, тобто вагомий етап у житті. Багато нових вражень, емоцій. По-друге, знайшов хороших друзів у команді, з якими продовжую спілкуватись і зараз. Хлопці приїжджають тренуватися до Кончі-Заспи - от я й заходжу. Хочеться поговорити... Багато спільного за плечима...

- Про друзів ми ще поспілкуємось. А зараз розкажи нам про твій ужгородський етап кар’єри. Із першої - до вищої: так би мовити, своєрідна підготовка до «Динамо»...

- Ну, тоді я не знав, що далі гратиму за головну столичну команду, тому й не кваліфікував виступи за «Закарпаття» (де я перебував в оренді) як підготовку до незрівнянно вищої сходинки. Так, то був найвищий дивізіон країни, порівняно з першою лігою - інший рівень, ігровий. Але щодо матеріально-технічного забезпечення, то справи в Ужгороді залишають бажати кращого. Бази в команди немає, преміальних не платили... Словом, ситуація, як і в багатьох українських клубах... Попри це, спогади про «Закарпаття» хороші. Я чимало взяв для себе з того періоду.

- Порівнювати умови праці в ужгородському клубі й динамівському гранді, мабуть, щонайменше , смішно...

- Звичайно. Тут все продумано до дрібниць. Це вже як своєрідна машина, заздалегідь запрограмована на працю. Все розраховано до секунд: вийшли на тренування, видали футболки, працюємо. А в ЦСКА як дали одну форму на початку сезону, так і граєш весь рік...

- Цікаво, як ти дізнався про запрошення до «Динамо».

- Я був тоді вдома, у відпустці. Коли дзвінок - із приймальні Ігоря Михайловича Суркіса телефонують. Здивувався. Але ще більшою несподіванкою було, коли він запропонував приїхати на перегляд до «Динамо».

- Емоцій, мабуть, гора?!

- Не те слово. І радість , і «мандраж» своє-рідний водночас. Ну, тоді поїхав із командою на збори, після чого підписав п’ятирічний контракт.

- Найперша річ, що вразила тебе в «Динамо»?

- Це, мабуть, неймовірна організація процесу, про яку я вже говорив. Все продумано й розписано до найменших дрібниць. Немає нічого такого, що було б не враховано.

- А як щодо навантажень на тренуваннях?

- Я б не сказав, що вони надто великі. Так, можливо, було кілька вправ, яких я не знав. А так все звично. У ЦСКА працювали тренери - колишні динамівці, тому тренувальний процес у цих двох командах чимось схожий.

- Що не сподобалося в «Динамо»?

- Не сподобалось? Не знаю навіть. Не можу нічого такого згадати. Все добре.

- Яка атмосфера в колективі?

- Хороша. Я спочатку думав, що будуть певні проблеми у спілкуванні з іноземцями, але все склалося дуже добре.

- З кимось уже потоваришував?

- Тільки-но прийшовши до команди, почав спілкуватися з Марцваладзе. Нас поселили до однієї кімнати, бо ми практично одночасно з’явилися у клубі, тому й мали більше можливостей потоваришувати. Потім уже здружилися з Чернатом, Ротанем. Та й узагалі, спілкуюся й з рештою хлопців. Сварок чи особливих непорозумінь у нас, зазвичай, не виникає. Всі намагаються ставитись один до одного з розумінням, адже кожен знає, що працюємо заради однієї справи.

- Тарасе, розкажи про тренерів, із якими ти працював. Наскільки я зрозуміла, батько був твоїм першим наставником...

- У принципі, так. Ще працював із Покальчуком Іваном Адамовичем і Редьком Михайлом Степановичем (тренерами із ДЮСШ). А в обласній команді університету нас тренували Марчук Володимир (по батькові не пам’ятаю, бо називали ми його просто Володимиром) й Попко Віктор Євгенович.

Коли я прийшов до ЦСКА, там був Володимир Лозинський. Утім, за його тренерства я багато не грав - переважно виходив на заміни. А от місце в «основі» завоював уже за Василя Євсеєва. І капітанську пов’язку мені тоді доручили... Словом, став не останнім гравцем у команді.

Далі був Петро Кушлик у «Закарпатті». Ну, спочатку я ще Ряшка застав, але невдовзі він пішов. А Кушлик мені дуже довіряв. Я й зараз часто телефоную йому, раджуся.

Зараз працюю під керівництвом Дем’яненка. Що сказати? Нормально. Сварок чи непорозумінь не виникає.

- Хто з усіх наставників тобі найближчий по духу?

- Мабуть, Євсеєв. Він справжній боєць, а мені дуже імпонують такі люди. Та й саме під його керівництвом я став гравцем «основи».

- Як не прикро, але саме бійцівського духу й ще, мабуть, дечого не вистачило динамівцям у нинішньому розиграші Ліги чемпіонів...

- Не знаю навіть, що стало причиною такого виступу киян. Для мене особисто це абсолютно новий турнір, тому дати супероб’єктивну оцінку дуже складно. Ну, ми вийшли незібраними на перший матч, за що неабияк поплатились. Це був відчутний удар по психології... Ми розбирали той матч, думали, аналізували. Начебто знайшли помилки, начебто все зрозуміли. Але надалі справи кардинально не змінилися...

- Що ти відчував, виходячи проти грандів європейського футболу?

- Ці емоції важко порівняти з чимось іншим. Та й словами їх так просто не перекажеш. Це суперрівень, суперкоманди й ти почуваєшся бодай трішки причетним до всього цього супердійства.

- Тебе вже викликали і до табору національної збірної. Які враження?

- Ну, всього один раз я залучався до збірної України. Звісно, приємно, що мене запросили. І ті тридцять хвилин, зіграні за команду своєї країни, важать для мене дуже багато. Це неабияка честь захищати синьо-жовті кольори. Аби тебе постійно викликали до збірної, треба повсякчас демонструвати хороший футбол, грати без спадів. Стабільність - ознака класу, і до цього треба прагнути.

- Тарасе, який футбол тобі імпонує найбільше?

- Тактика обирається залежно від суперника. Подобається, звісно, атакувати, але й у захисті люблю відпрацьовувати.

- У «Динамо» ти виступаєш зазвичай у центрі поля...

- Так, спочатку це було для мене зовсім непросто, адже до цього практично завжди грав у нападі. А тут тренери і як «опорного» почали ставити... Дякувати Богові, партнери допомагали, потроху звик...

- А «не тягне» голи забивати?

- А як без цього? Хочеться, звісно, але тренеру видніше, куди гравця ставити й де більше користі він принесе.

- З ким із динамівців найкраще розумієтесь на полі?

- З усіма нормально. Ну, а останнім часом із Юссуфом нас ставлять. Непогано з ним розуміємо одне одного і на полі, і за його межами.

- Як визначиш свої сильні і слабкі сторони на полі?

- Про це вже тренерів треба запитувати, їм видніше. Я ж для себе знаю, що працювати мені ще є над чим.

- Тарасе, тепер про твоє нефутбольне життя. Розкажи про свою сім’ю.

- Я неодружений, своєї сім’ї поки що немає. Маю батька, маму, п’ять молодших сестер і старшого брата. Дві сестри навчаються тут, у Києві.

- Отже, вболівальників у тебе достатньо!

- Це вже точно! Часто збираються всі гуртом, дивляться матчі.

- А як мама поставилася до того, що ти обрав професію футболіста?

- Досить нормально, вона не заперечувала. Звикла просто, що я з самого дитинства з м’ячем.

- Як проводиш вільний час?

- Ну, його в мене зовсім небагато. Особливо в «Динамо». Ліга чемпіонів, Кубок України, чемпіонат, постійні заїзди. Коли ж трапляється трохи часу, зустрічаюся з друзями.

- Друзі, до речі, теж футболісти?

- Переважно, так хоча не всі. Ну, так ось: збираємося, можемо погуляти десь. Такі заклади, як нічні клуби, я не дуже полюбляю, тому й не ходжу туди. А ось порибалити - залюбки. Шкода, що зараз уже не сезон.

- Читати любиш?

- Можна сказати, що й так. Від хорошого детектива не відмовлюся. Ще люблю переглядати фільми, зокрема, трилери. Музика? Куди ж без неї? Подобаються різні напрями.

- Можливо, займаєшся ще якимось видом спорту?

- Люблю грати в настільний теніс. Частенько практикуємо це з Чернатом на базі. У більярд також граю.

- Тарасе, розкажи нам про свою найзаповітнішу футбольну мрію...

- Стати хорошим футболістом. З «Динамо» виграти Лігу чемпіонів, наприклад, а зі збірною...

- ... чемпіонат світу?

- Так, світу чи Європи. Континентальний титул, думаю, нас би повністю влаштував (сміється).

- А які, на твій погляд, передумови поняття «хороший футболіст»? Це - дані від природи чи наполеглива праця?

- Гадаю, і те, й інше. Деякі футболісти мають більше таланту, тому задля успіху їм доводиться докладати менше зусиль, інші - особливих здібностей не мають, тому мусять наполегливо працювати.

- До якої когорти ти зараховуєш себе?

- Мабуть, до тих, кому потрібно багато працювати. Саме це й намагаюсь робити.

- Припустимо, ти доріс до рівня, коли сам задоволений своєю грою. Де б хотілося реалізувати цей потенціал?

- Мені дуже подобається англійський чемпіонат. Тому, мабуть, віддав би перевагу одному з англійських клубів. Але говорити про це поки зарано. Нині - праця.

- Які риси цінуєш в людях?

- Вірність, щирість, відвертість.

- А чого не пробачаєш?

- Дуже не люблю брехні. Коли людина вже сказала тобі неправду, непросто ставитися до неї як раніше.

- Тарасе, тепер уяви ситуацію. ЗМІ повідомили, що через три години кінець світу. Твої дії?

- Та я просто не повірю такій інформації (сміється).

- Але припустимо, що це правда. Що робитимеш?

- А що вже можна встигнути? Пізно щось робити. Якби було трохи більше часу, то поїхав би додому, аби провести час із рідними.

- А якби на безлюдний острів довелося їхати і взяти з собою лише три речі, то що б узяв?

- Три речі? Це дуже мало... Навіть не знаю...

- Можливо, футбольний м’яч?

- А навіщо мені м’яч на безлюдному острові? (Сміється). Що з ним там робити? Ні, нічого не брав би. Що б у кишенях було - з тим би і поїхав (сміється).

- Ну, гаразд, яких трьох людей узяв би на острів?

- Дівчину, бо без неї, мабуть, протриматися було б непросто (сміється).

- А з цього місця детальніше. Як дівчину звуть?

- Не хочу цього казати - серйозно. Не знаю, як вона сприйме те, що розповідатиму про неї.

- Ну, звісно позитивно!

- Та не обов’язково. Може, й негативно.

- Гаразд, розповідай тоді про ще двох людей, з якими на острів поїдеш...

- Друг, мабуть, і...

- ... подружка друга, аби тому сумно не було?

- Ну, друг може бути й дівчиною. Тоді доведеться з одними представницями прекрасної статі на острів їхати (сміється).

- Тарасе, тепер до серйозніших речей. Чого прагнеш досягти у житті (окрім футболу, про який ти нам уже розповідав)?

- Мабуть, скажу про речі банальні, але все ж найголовніші у житті - сім’я, діти. Але все це буде трохи пізніше. Зараз треба працювати, аби створити відповідне фінансове підгрунтя.

- Чого побажаєш собі на майбутнє?

- Здоров’я - це головне, і щоб обминали травми. Ще, щоб з рідними все було гаразд. А решта - додасться, головне - бажання і праця.

- І, наостанок, побажання всім українським фанам.

- Аби вони вболівали за улюблені команди. Набагато приємніше грати за заповнених трибун. Ми ж, футболісти, у свою чергу, намагатимемося не підвести!